Завдання для першої групи.

Знайдіть у І –  ІІІ розділі деталі, які передають місцевий колорит.

Завдання для другої групи.

Знайдіть портретні характеристики Ровени та Ребекки, які засоби створення історичного колориту  використовує автор.

Завдання для третьої групи

Прочитайте правила турніру (розділ VІІІ) відзначте історизми в цьому уривку. Яку роль вони виконують  у тексті? 

Завдання для четвертої групи

Прочитайте розмову Айвенго зі зброєносцями переможених ним лицарів. Знайдіть тут архаїзми та історизми. Перекладіть їх сучасною мовою. Що не піддається перекладу?

Д. Джарвис. Портрет Ф. КУПЕРА

Твори Ф. КУПЕРА

Контрольна робота за розділом  «Билини і балади»

І. Тести. (За правильну відповідь учень отримує 0,5 балів,  максимальна кількість балів за правильно виконане завдання –  6 балів).

Варіант І

1. Дати визначення фольклорній баладі.

а. Жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом

б.  Ліро-епічний жанр усної народної творчості з динамічним сюжетом, з трагічною, часто фантастичною розв’язкою

в. Різновид літературної творчості, внаслідок якої твір, що існує в одній мові «виникає» в іншій

2. Хто є центральним персонажем героїчних пісень, сказань усіх народів?

а. Воїн-богатир, наділений надзвичайними якостями: небувалою силою, мужністю, винахідливістю

б. Реальна історична особа, яка уславилась героїчними подвигами, захищаючи незалежність батьківщини

в. Мудрий і поважний правитель держави, який на чолі свого війська перемагає ворогів

3. Хто були авторами билин?

а. Західні слов’яни

б. Східні слов’яни

    в. Печеніги та половці

4. Який билинний герой полонив Солов’я-Розбійника?

    а. Святогор

    б. Добриня

    в. Ілля Муромець

5. Який народний жанр утворився від пісні, що призначалась для хорового виконання і супроводжувалась музикою і танцями?

    а. Легенда

б. Пісня

    в. Балада

6. Що символізує ліс у баладі про Робіна Гуда?

    а. Символ справедливого і вільного життя

б. Символ необмеженої королівської влади

    в. Символ величної первозданної природи

7. Який художній прийом використаний у творі «Вересовий трунок»?

     а. Порівняння

     б. Алегорія

     в. Антитеза

8. Кого з поетів було названо почесним громадянином нової французької республіки, творчість якого була направлена проти тиранії, несправедливості можновладців?

     а. Стівенсона 

     б. Шиллера 

     в. Міцкевича 

9. Що є ідеєю балади «Вересовий трунок»?

     а. Розповідь про таємницю старовинного напою з вересу, який мав чарівну        властивість

     б. Розповідь про легендарний народ пиктів, який підкорили шотландці

     в. Оспівування нескореності та відваги пиктів у боротьбі з ворогами

10. Який герой отримав у житті моральний урок, що оцінювати людину потрібно не за її словами, а за її вчинками?

     а. Робін Гуд

     б. Князь Володимир

     в. Король Лір

11. Легенда якого народу покладена в основу балади «Світязь»?

     а. Литовського

     б. Українського

     в. Німецького

12. Яке твердження є правильним?

      У творі «Рукавичка» :

     а. Автор красномовно дає оцінку поведінці своїх героїв

     б. Читач самостійно оцінює  героїв, аналізуючи їх поведінку і діалоги

     в. Автор утримується від оцінки своїх героїв і лише в останніх рядках твору робить висновки

   ІІ. Дати відповідь на питання. (Максимальна кількість за правильно  виконання завдання – 3 бали).

Назвіть твори жанру балади та наведіть приклади використання у баладах антитези.  

    ІІІ. Дати розгорнуту відповідь на питання. (Максимальна кількість за виконання завдання – 3 бали).

Яким  є ваше ставлення до героя балади  короля Ліра?

Варіант ІІ

1.      Вказати визначення літературної  балади.

а. Жанр ліро-епічної поезії, невеликий за обсягом  віршований твір фантастичного, історико-героїчного, філософського чи побутового змісту з напруженим сюжетом

б. Ліро-епічний жанр усної народної творчості з динамічним сюжетом, з трагічною,          часто фантастичною розв’язкою

в. Розповідний художній твір невеликий за обсягом, у якому змальовується історія життя персонажа у зіткненні з долями інших персонажів

2.      Як називають баладу, у якій розповідається про минуле, героїчні битви, повстання, трагічні конфлікти?

 а. Побутова

 б. Фантастична

 в. Історична

3.      Вказати визначення билини.

 а. Різновид літературної творчості, внаслідок якої твір, що існує в одній мові, «виникає» в іншій

 б. Фольклорні епічні пісні історико-героїчного та соціально-побутового змісту про воїнів-богатирів, героїв та їхні подвиги

 в. Ліро-епічний жанр усної народної творчості з динамічним сюжетом, трагічною, часто фантастичною розв’язкою

4.      У якому столітті в Англії набула поширення фольклорна балада?

а. IX

б. XIV

в. XV

5.      Який постійний епітет вживається в билинах про Іллю Муромця до слова «Русь»?

а. Київська

б. Рідна

в. Свята

6. Поясніть значення образу Іллі Муромця.

а. Узагальнений образ героя-патріота і захисника рідної землі

б. Прототип Київського князя Володимира Великого

в. Узагальнений образ народного месника, захисника знедолених

7. Яка з відповідностей є правильною?

а. Ілля Муромець – хліборобський син

б. Князь Володимир – чернігівський воєвода

в. Соловей-Розбійник – село Карачарове

8. Де відбувалися змагання лучників на посаду королівського лісничого?

а. Бернесдейлі

б. Локслі

в. Нотінгемі

9. У чому полягає сутність життя Робіна Гуда та його товаришів?

а. Жити на волі, полювати на королівську дичину, грабувати багатіїв, насолоджуватись життям

б. Переховуватись у лісі, ховатися від влади, жити за своїми законами, відокремившись від людей

в. Відстоювати справедливість, захищати бідних, сиріт, наказувати багатіїв, які чинять беззаконня

10. Яким було прізвище героя англійської балади Робіна Гуда?

а. Фітзу

б. Локслі

в. Хантінгтон

11. Хто з поетів вчився в Единбургському університеті, мріяв про те, щоб стати морським інженером?

а. Стівенсон

б. Міцкевич

в. Шиллер

12. У якій країні відбуваються події, описані в баладі про короля Ліра?

а. Англія

б. Франція

в. Німеччина

ІІ. Дати відповідь на питання. (Максимальна кількість за правильно виконане завдання – 3 бали).

У яких творах з вивченої теми використовуються символи? Назвіть твори, наведіть приклади та поясніть значення символів.

ІІІ. Дати розгорнуту відповідь на питання. (Максимальна кількість за  виконання завдання – 3 бали).

У чому виявляється героїзм старого пикта в баладі «Вересовий трунок»?

Пам’ятка

 «Як скласти відгук на художній твір» 

1. Писати відгук під свіжим враженням від прочитаного.

2. Пояснити, з якою метою пишеться відгук.

3. Умотивувати, чому твір сподобався.

4. Коротко схарактеризувати героїв твору.

5. Оцінити ставлення автора до своїх персонажів.

6. Розповісти про художню майстерність автора (художні засоби, пейзажі, особливості мови).

Вересовий трунок

Переклад Є.КРИЖЕВИЧА

Із вересового квіту

Пикти варили давно

Трунок, за мед солодший,

Міцніший, аніж вино.

 Варили і випивали

 Той чарівний напій

І в темрявих підземеллях

 Долі раділи своїй.

Та ось володар шотландський

- Жахались його вороги!

- Пішов на пиктів оружно,

Щоб знищить їх до ноги.

Він гнав їх, неначе ланей,

По вересових горбах,

Мчав по тілах спогорда.

 Сіяв і смерть, і жах.

 І знову настало літо,

 Верес ізнов червонів,

 Та трунок медовий варити

Вже більше ніхто не вмів.

 В могилках, немов дитячих,

На кожній червоній горі,

Лежали під квітом червоним

Поснулі навік броварі.

 Їхав король шотландський

По вересовій землі;

Дзинчали завзято бджоли,

Курликали журавлі.

Та був можновладець похмурий,

Думу він думав свою:

 "Владар вересового краю

- Чом з вересу трунку не п'ю?"

Раптом васал королівський

Натрапив на дивний схов:

 В розколині між камінням

Двох броварів знайшов.

 Витягли бідних пиктів

Миттю на білий світ –

Батька старого і сина,

 Хлопця отрочих літ.

Дивився король на бранців,

 Сидячи у сідлі;

Мовчки дивились на нього

Ті броварі малі.

Король наказав їх поставить

На кручі й мовив: - Старий,

Ти сина й себе порятуєш,

Лиш тайну трунку відкрий.

Глянули вниз і вгору

Батько старий і син:

Довкола - червоний верес,

Під ними - клекіт пучин.

 І пикта голос тоненький

Почув шотландський король:

- Два слова лише, володарю,

Тобі сказати дозволь!

 Старість життя цінує.

 Щоб жити, я все зроблю

 І тайну трунку відкрию,

- Так він сказав королю.

 Немов горобчик цвірінькав,

Мова лилася дзвінка:

- Відкрив би тобі таємницю,

Боюся лише синка.

Смерть його не лякає,

Життя не цінує він.

 Не смію я честь продавати,

Як в очі дивиться син.

 Зв'яжіть його міцно, владарю,

І киньте в кипучі нурти,

 І я таємницю відкрию,

 Що клявся повік берегти.

 І хлопця скрутили міцно,

І дужий вояк розгойдав

Мале, мов дитяче, тіло,

 І в буруни послав.

Крик бідолахи останній

Поглинули хвилі злі.

А батько стояв на кручі –

Останній пикт на землі.

- Владарю, казав я правду:

Від сина чекав біди.

 Не вірив у мужність хлопця,

Який ще не мав бороди.

Мене ж не злякає тортура.

Смерть мені не страшна,

 І вересового трунку

Зі мною помре таїна!

Про озеро Світязь

Світязь — одне з найпрекрасніших місць і найглибше озеро України. Світязь розташований у Шацькому районі Волинської області біля села Світязь. Це озеро було названо одним із семи чудес України. За різних часів територія, на якій воно розташоване, належала до різних країн: Білорусі, Литви, Польщі. Про нього існує багато легенд. Одну з них використав Адам Міцкевич для написання балади «Світязь».

Легенда про Світязь

Там, де тепер озеро, гомоніло колись пишне місто, владарював у якому Туган. Далекі і непевні були ті часи, частими були побоїща і набіги. І ось — прокотилася нова тривога. На землі сусіда — князя Мендовга — рушило чуже військо. Просить Мендовг допомоги у славного Тугана, і князь, вірний бойовій присязі, зібравши хоробрих воїнів, вирушає в далеку дорогу. Та вже за ворітьми князя спиняє думка, що залишає рідне місто без охорони. Сумний повертається він додому й оповідає про свою тривогу дочці. Дівчина заспокоює батька: вона бачила дивний сон, у якому з'явився їй ангел і пообіцяв надійну оборону місту. Послухався батько дочки. Спустилася темна ніч на місто, і під її покривом ворог підступив до міських мурів. Охоплені жахом, жителі кидаються до князівського замку. У відчаї звертає благальний погляд до неба княжна: «Як не втекти нам від лютої кари, Нас захисти перед нею, Громом убий і з високої хмари, Чи заховай під землею!»

По цих словах місто запалося під землю, а на його місці утворилося озеро. Купавами зійшла на ньому непорочна краса. Чужі воїни, розпалившись у битві, заходились прикрашати тим цвітом бойові доспіхи. Та всяк, хто сягав у воду за чарівною квіткою, падав, убитий страшною хворобою.

Литовський варіант цієї легенди, почутий А.Міцкевичем на берегах білоруського Свитязя  (з такою назвою є два озера — на Україні і в Білорусії), ліг в основу його балад «Світезь» і «Світезянка», написаних у 1820—1821 роках у Плужинах.

 Мендовг – легендарний засновник Великого князівства Литовського Мендовг, шанований у сучасних Білорусі й Литві як один із батьків державності. В середині XIII сторіччя князь Мендовг володів Новогрудком і, за деякими припущеннями, після свого хрещення був там коронований на короля Литви.

Адам Міцкевич 

Світязь 

Перекладач: М.Пригара 

Джерело: З книги: Міцкевич Адам. Вибране: Поетичні твори.- К.: "Веселка", 1984 Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com 

Балада 

Михайлові Верещаку 

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї, 

Прагне на все надивитись, 

Хай у Плужинськім бору побуває, 

Гляне на озеро Світязь. 

В пущі дрімучій розкинулись води - 

Ясна і чиста рівнина, 

Пуща їх тінню густою обводить, 

Озеро - ніби крижина. 

А як нічною проїдеш порою - 

Станеш, затримавши подих: 

Зорі побачиш вгорі й під собою, 

Місяць у небі і в водах. 

Чи то із небом злилися безодні, 

Водяна дика пустеля, 

А чи склепіння у сяйві холоднім 

Небо, ввігнувшися, стеле? 

Ген береги, мов розтали поволі, 

Сяєвом срібним повиті, 

Наче ти в синім пливеш видноколі, 

В тихій бездонній блакиті. 

Вабить це озеро, тихе й погоже, 

В пітьмі чаруючи очі; 

Та лиш сміливець нечуваний може 

Їхать туди опівночі. 

Кажуть, там сила нечиста гуляє, 

Бенкети в озері править. 

Хто проти ночі про це повідає - 

Страшно і слухати навіть. 

Часом пори там почуєш нічної 

Поклики й грім під водою, 

Стогін жіночий і брязкання зброї, 

Вигуки дикого бою. 

Гамір цей грізний вщуха за хвилину, 

Бір прибережний шепоче, 

Тільки молитва над озером лине, 

Тужне благання дівоче. 

Що воно значить? I хто відгадає? 

Хто ту безодню прогляне? 

Різне про теє народ повідає, 

Правди ж не знають селяни. 

Дідичів Світязі славних нащадок, 

Пан у Плужинах багатий, 

Ці таємниці діставши у спадок, 

Вирішив їх розгадати. 

Тож повелів він у ближньому місці 

Довгі човни будувати, 

Невід завглибшки аршинів на двісті 

Кращим рибалкам в'язати. 

Я остеріг, що тут божої волі 

Спершу спитатися треба,- 

Дзвони гудуть не в одному костьолі, 

Линуть молитви до неба. 

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту, 

Благословення складає, 

Ловлю за пановим гаслом почато, 

Невід у воду пірнає. 

Тоне, потяг поплавці за собою, 

Вглиб - нескінченна дорога. 

Стелиться слід за ним пінний стягою... 

Певне, не зловлять нічого! 

Ось підтягають до берега крила, 

Мокрі зближаються сіті... 

Що за страховище хвиля укрила? 

Хто б то повірив у світі! 

Ні, не страховище - жінку впіймали 

Десь у підводній яскині: 

Кучері білі, уста мов корали, 

Очі великі та сині. 

Плине до берега дивна істота. 

Люди стоять остовпілі, 

Дехто й тікати лаштується потай,- 

Жінка підводиться з хвилі, 

Каже: "Чи знаєте ви, що донині 

Всіх, хто тут плавав зухвало, 

Озеро, знявши вали білопінні, 

В прірві підводній ховало? 

Тож за цікавість пусту в нагороду 

Всім вам загинути б нині,- 

Тільки ж бо нашого, пане, ти роду, 

Славного в рідній країні! 

Тим, що цей розшук почавши без тями, 

Бога ви все ж не забули, 

Бог вам сьогодні моїми устами 

Давнє повіда минуле. 

Тут, де сумні простягаються піски, 

Аїр росте та купава, 

Місто колись було, сповнене блиску, 

Пишна Туганів держава. 

Світязь, ясною багата красою, 

Мужньою силою воїв, 

Під можновладних державців рукою 

Квітла у славі й спокої. 

Там, де цей ліс простягнувся похмурий, 

Ниви стелилися здавна, 

Ген Новгрудок здіймав свої мури, 

Древня столиця преславна. 

Раз по Литві покотилась тривога: 

Цар із Русі наступає, 

Військо його оточило Мендога, 

Сили ж у князя немає. 

З дальніх кордонів він кличе дружину, 

Пише до князя Тугана: 

"Княже, рятуй! Поможи, бо загину! 

Сила іде нездоланна". 

Батько мій, те прочитавши послання, 

Кличе: "Збирайтеся, вої!" 

От і зійшлися вони на світанні, 

Всяк при коні та при зброї. 

Гримнули сурми, дружина рушає, 

Князь виїжджає в діброву. 

Раптом стає він і руки ламає, 

В замок звертаючи знову. 

Каже до мене: "Як власних підданців 

Сам на поталу я кину? 

Світязь не має ні мурів, ні шанців, 

Тільки-но смілу дружину. 

Як розділю своє військо надвоє, 

Князю не дам оборони, 

А коли всі ми підемо до бою,- 

Як будуть діти і жони?" 

"Батьку,- кажу я,- снагою і хистом 

Допоможи батьківщині! 

Бог захистить нас. Вночі я над містом 

Ангела бачила нині. 

Світязь мечем він укрив на хвилину, 

Мовив, прекрасний, як сонце: 

"Поки мужі захищають країну, 

Я буду вам оборонцем!" 

Батько послухав, рушає до бою, 

Ніч наступає в тривозі. 

Раптом ми чуємо брязкання зброї, 

Крики "ура" на дорозі. 

Гримнув таран, завалилися брами, 

Сиплються градом уламки, 

Сиві діди і жіноцтво з дітками 

Товпляться з плачем до замку. 

"Леле! - гукають.- Он сунеться військо! 

Русь за ворітьми лютує! 

Вбиймо себе, бо загибель вже близько. 

Смерть від ганьби урятує!" 

Лють погасила тремтіння тривоги! 

Люди жалю вже не просять, 

Золото, шати жбурляють під ноги 

I смолоскипи приносять. 

"Хто не умре - буде проклят назавше!" 

Бачу, рятунку немає: 

Той занімів, до порога припавши, 

Той же сокиру здіймає. 

Що нам - неволю ганебну прийняти, 

Військо впустивши вороже? 

А як у себе життя відібрати? 

"Боже,- гукнула я,- боже! 

Як не втекти нам від лютої кари, 

Нас захисти перед нею, 

Громом убий із високої хмари 

Чи заховай під землею!" 

Ледве останнє я мовила слово - 

Біле нас щось огортає. 

Очі втопила я в землю раптово - 

Бачу: землі вже немає. 

Так врятувався народ безборонний, 

Так ми уникли неслави. 

Бачиш квітки? То дівчата і жони, 

Змінені в білі купави. 

Мов сніжно-білі метелики, линуть 

Скрізь над водою німою, 

В листі зеленім, як віття ялини, 

Всипане снігом зимою. 

Образ чарівний дівочої цноти 

Барви квіток затаїли, 

Тут їх життя обминають турботи, 

Смерті незборної сили. 

Царські війська, розпалившись у битві, 

Владу їх встигли спізнати. 

Тут зупинились вони по гонитві, 

Цвітом квітчаючи лати. 

Хто лиш сягнув там рукою у воду, 

Вирвав вологі стеблини, 

Раптом, хворобою вбитий страшною, 

Згинув тієї-ж хвилини. 

Давню подію забуто, здається, 

Є тільки відгомін кари: 

Цвіт цей "цар-зілля" в народі зоветься, 

Так його вславлено чари" 

Мовила й зникла княжна під водою, 

З нею човни всі та сіті, 

З плескотом враз розійшлися надвоє 

Води, туманом повиті. 

Клекотом хвиля стрясає діброву, 

З хвилі ніхто не зринає. 

Води розгойдані сходяться знову, 

Дівчини й сліду немає. 

1820-1821 

Ф. ШИЛЛУР

РУКАВИЧКА

Ждучи на грища й забави, 

В звіринці своїм величаво 

Король Франціск сидів; 

Тіснились вельможі при троні, 

А кругом, на високім балконі 

Дам барвистий вінок процвів.

Король дав знак рукою — 

І з ґрат сторожкою стопою 

Виходить лев; 

Але не лунає рев: 

Пустелі друг

Зором німим обводить круг Арени —

І випростав з позіхом члени, 

І гривою стряс густою, 

І ліг самотою.

І знову владар маше рукою — 

На знак царський

Тигр жаський

З клітки рине тісної

Скоком пружним;

Лева він бачить і виє,

Напружує шию,

Кола страшні вибиває хвостом

І лиже рот язиком;

І кроком несміло-пружним

Лева обходить він

І, волі невольний син,

Повнить арену риком

Хрипким і диким. —

Погас його рев луною,

І осторонь хижий ліг.

І знову владар маше рукою —

І зіво дверей вивергає їх:

Двох леопардів прудких;

В буянні мужнього палу

Тигра вони напали;

Той лапою б'є їх тяжкою,

І вже підводиться лев;

Його могутній рев

Прогримів — і став спокій;

І, не давши волі злобі рвачкій,

Люті лягли по короткім бою.

Нової жде битви вельможне гроно.

І раптом упала з балкона

Рукавичка красної дами

Між хижаками.

І мовить лицарю юна 

Кунігунда, глузлива красуня: 

«Щодня, щогодини, лицарю мій, 

Присягаєтесь ви в любові своїй — 

Принести рукавичку прошу я вас!» 

І лицар Делорж поспішає і враз 

бігає вниз безстрашно, 

І кроком твердим 

Ступає між звіром тим, 

І бере рукавичку відважно. 

І, повні подиву й жаху німого, 

Лицарі й дами глядять на нього, 

А він, спокійний, назад іде — 

І гомін безмежний навколо росте 

На честь його перемоги. 

Кунігунда героя очима вітає — 

Той погляд щастя йому обіцяє, —

Але, зійшовши під крики бучні, 

Він рукавичку в лице їй кинув: 

«Подяки, дамо, не треба мені!» — 

Сказав і її покинув.

Складання плану-характеристики Робіна Гуда на основі цитат.

Подається за виданням «Робін Гуд»   (переклад з англійської Юрія Юри

Передмова та переклад віршів Леоніда Солонька

Малюнки Ігоря Вишинського

Перекладено за виданням: Robin Hood and His Merry Outlaws. Retold From the Old Ballads by G. Walker McSpadden and Charles Wilson. London.)

ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Хто щастя зичить бідакам

І волелюбний сам,

Сідайте в коло — розповім

Про Робіна Гуда вам.

Він за найкращих друзів мав

Знедолених усіх,

А багачів на смерть лякав

Його мисливський ріг.

Тринадцять літ Роб славно жив

У лісовій глуші.

Розбійник долею він був

І лицар — у душі.

Було це давно, ще за Генріха II, який після запеклої боротьби з своїми братами зійшов на престол Англії. В ті часи північ країни покривали великі заповідні ліси, в яких полювати міг тільки король, а всім іншим під страхом смерті заборонялося вбити бодай хоч єдиного оленя. Ці ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку ж саму владу, як шериф в оточеному мурами місті чи навіть єпіскоп у своєму абатстві.

Найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси — прилягали до двох міст — Шервуда та Бернесдейля. Протягом кількох років головним лісничим там був один чоловік, на ймення Х'ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину і маленького сина Роберта. Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — через те його часто й називали Локслі або Роб з Локслі. Миловидий, з пружним і дебелим тільцем, Роб, як тільки міцно зіп'явся на ноги, одразу й понад усе вподобав блукати з батьком по лісі. А коли змужніла його рука, він навчився спритно натягувати лук і пускати несхибну стрілу. Довгими зимовими вечорами найбільшою радістю для Роба було слухати батькові розповіді про хороброго Зеленого Віллі-розбійника. Цей Віллі зовсім не боявся королівських лісників і багато літ розгулював по заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи з своїми друзями.

Коли надворі стояла негода, Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для довжелезного лука й прив'язував до них сірі гусячі пера.

Дивлячись, як світиться обличчя сина, коли він слухає розповіді про розгульне лісове життя розбійників, любляча мати тільки зітхала. Вона походила з благородної родини і мріяла побачити Роба знаменитістю при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, прищеплювала йому гарні манери, вчила бути правдивим і чесним як перед сановитими лордами, так і перед простими селянами. Та хоч як були приємні хлопчикові материні уроки, проте він почував себе набагато щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав по лісових нетрях, прислухаючись до таємничої мови дерев.

У ті радісні й безтурботні дні у Роба було двоє друзів: Біллі Геймвелл, син батькового брата, який жив у Геймвелл Лоджі біля Ноттінгема, і Маріан Фітцволтер, єдина дочка ірафа Хантінгдона.

Замок Хантінгдон добре було видно з одного високого дерева, яких багато в Шервудському лісі, і кожного ясного дня біла хустинка Роба сповіщала з цього дерева Маріан, що він уже чекає на неї. В замок до дівчини Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Поміж людьми ходили чутки, що нібито законний граф Хантінгдона був Х'ю Фітзу, але його землі підступно прибрав собі до рук Фітцволтер, улюбленець короля. Однак ані Роб, ані Маріан аніскільки не зважали на ворожнечу своїх батьків, хоч вона з кожним днем і поглиблювалась. Вони тільки знали, що великий зелений ліс відкритий для них і що цей широкий-преширокий світ напоєний пахощами квітів і сповнений пташиними піснями.

Дні дитячих розваг пролітали швидко й непомітно, та надто скоро над головами Роба та Маріан зібралися грозові хмари. 

У Робового батька, крім Фітцволтера, було ще два непримиренних ворога: сухоребрий шериф Ноттінгема і товстопузий єпіскоп Герфорда. Ці три вороги змовились між собою і нашепотіли на вухо королеві таке, що Х'ю Фітзу одразу втратив посаду королівського лісничого. Холодного зимового вечора батька, матір і Роба вигнали без попередження на вулицю, позбавивши будь-яких прав на майно. Шериф арештував лісничого за зраду, про яку бідолашний Х'ю Фітзу не мав навіть гадки, і запроторив його до ноттінгемської в'язниці. Першу ніч Роб з матір'ю також перебували у в'язниці, але вранці їх вигнали геть. Тоді вони звернулись по допомогу до свого єдиного родича, сквайра Джорджа Геймвелла, який радо надав їм притулок.

Однак страшне потрясіння і все, що їм довелось пережити тієї зимової ночі, згубно вплинуло на місіс Фітзу. Вона слабувала здоров'ям і тоді, як вони ще жили в лісі. Менш ніж за два місяці матері в Роба не стало. У хлопця від цієї втрати наче обірвалося серце. Та не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на Роба звалилось нове горе: не стало й батька. Цей суворий, незламної волі чоловік помер у в'язниці раніше, ніж його вороги змогли вигадати обвинувачення, за яким його б можна було віддати до суду.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори, коли довідався про дружбу дочки з Робом. Отже цілих два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг допомогти своєму племінникові, який не знаходив собі місця, весь час про щось напружено думав і ніби шукав щось втрачене. А Роб просто нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за ласкою матері та товариством батька. Кожного разу, коли він брався за тремтливу тятиву лука і, пославши довгу стрілу, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві оживали щасливі дні, яких він уже не міг повернути.

Та якось уранці, коли Роб прийшов до сніданку, дядько, замість привітання, зустрів його такими словами:

— Я маю для тебе новину, мій хлопчику!

Старий щиросердий сквайр допив останній ковток пива і гепнув об стіл олов'яним кухлем.

— Що ж це за новина, дядю Джордж? — з цікавістю запитав юнак.

— Є добра нагода випробувати твій лук і здобути гарненький приз! У Ноттінгемі зараз ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі з них стануть королівськими лісниками, а того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Звісно, така цяцька тобі ні до чого. Але ж хіба це не те, що потрібно володарці твого серця? Га, Робе? Що скажеш, мій хлопчику?

Сквайр голосно засміявся і знову гупнув кухлем об стіл. У Роба засвітилися очі.

— За це справді варт позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я з великою радістю поміряюсь силами з ким завгодно. Та і про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите спробувати щастя?

— Авжеж! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе писарчука. Та я добре бачу: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на цих змаганнях!

Важкий олов'яний кухоль втретє грюкнув об стіл.

Юнак подякував дядькові за добрі побажання й почав ладнатися в дорогу. Він не брав з собою ніяких речей, однак потурбувався, щоб у його тисового лука була нова тятива, а в широкому сагайдаку — найпряміші і найдзвінкіші стріли.

За кілька днів ясним погожим ранком Роб вирушив з Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече у нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, він був одягнений від голови до п'ят у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його співало: юнак був сповнений великих надій і не мав жодного ворога в світі. Та це був останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на компанію лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шатами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом.

Роб тільки глянув на ватажка лісників і миттю зрозумів, що перед ним — ворог. Це був той самий чоловік, який незаконно посів батькове місце головного лісничого і безжально вигнав їхню сім'ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би далі, коли б ватажок лісників, промивши горлянку неймовірно великим ковтком пива, не загорлав у його бік:

— Слово честі, оте хлоп'я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, парубче, зі своїм іграшковим луком та стрілами? Їй-бо, він чалапає в Ноттінгем на змагання!

Лісники зустріли ці дотепи громом образливого реготу. Роб скипів. Він справді вважав себе добрим лучником і тому гнівно гукнув у відповідь:

— Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — отже не вам мене вчити!

Почувши такі слова, лісники знов гучно зареготали, а ватажок погрозливо звів брови і сказав:

— Ну що ж, покажи нам свій хист. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан.

— Де ваша ціль? — з гарячковим запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо я схиблю.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за хвастощі накладеш головою, якщо не влучиш у мою ціль.

Тієї миті з лісової гущавини, поскубуючи траву, вийшов табун оленів. До них було не менше як сто кроків. Це були королівські олені, але на такій відстані їм, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав пальцем у бік тварин.

— Якщо твоя хирлява рука пошле стрілу хоча б на піввідстані до них, я буду з тобою закладатись.

— Годі! — вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні, що отой ваш красень ватажок робить зараз останній свій подих!

Нічого більше не кажучи, він помацав тятиву; наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і співуча стріла променем сяйнула через широку галявину. Ще мить — і олень-ватажок високо підскочив на місці, а потім, як підтятий, упав додолу.

Лісники від подиву тільки зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад.

— Ти знаєш, дурна твоя голово, що ти накоїв? — кричав головний лісничий. — Ти вбив королівського оленя! За такі витівки наш король Генріх карає смертю. Ні слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб мої очі більше тебе не бачили!

Хвиля обурення піднеслась у грудях Роберта і він не стримався.

— Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! — вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Налившись кров'ю від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя хлопця, в останній момент лісничий, наступивши на суху гілку, хитнувся: стріла просвистіла у Робіна біля самісінького вуха і лише вирвала кілька волосинок на голові.

Роб затремтів від гніву і рвучко обернувся до ворога, який стояв кроків за сорок від нього.

— Ха! — вигукнув він. — Хвастати майстер, а стріляти не вмієш! Ось тобі з мого іграшкового лука!

В повітря шугнула стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники стовпились навколо свого начальника, але побачили, що допомога йому вже не потрібна.

Так помстився Роб за смерть батька, хоч тепер сам опинився поза законом.

Поки лісники ще не отямились, він кинувся тікати і біг усе далі й далі в зелену гущавину лісу. Дерева, розгойдуючись проти вітру, гостинно розкривали перед ним обійми гілок, ніби вітали з поверненням додому.

Надвечір, голодний і стомлений, Роб прибився до хатини, що стояла на далекому узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиком; вона не раз годувала його і поїла, коли він забрідав до неї після своїх лісових прогулянок. Тому і зараз Роб сміливо переступив поріг удовиної хатини.

Стара жінка радо зустріла гостя, швиденько напекла йому коржів, а потім поклала спочити і змусила розповісти усе, що з ним сталося.

— Пекельний вітер гуляє по Шервуду, — сумно похитавши головою, мовила стара. — Багатії зовсім розперезались і грабують бідноту, як тільки захочуть. У мене троє синів, і всіх їх оголосили розбійниками тільки за те, що вони минулої зими вбили одного королівського оленя, аби не померти з голоду. Тепер вони ховаються в лісі. Вони ж і казали мені, що разом із ними там переховується ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе зобидити — у них проти кривдників завжди напоготові луки.

— Бабусю, а де вони? — вигукнув Роб. — Слово честі, я приєднаюсь до них!

— Ні, ні, — почала була відмовляти стара жінка, однак, розміркувавши, що іншої ради для хлопця немає, сказала: — Сьогодні ввечері сини навідають мене. Залишайся тут і побалакай з ними, коли тобі треба.

Роб із радістю лишився, а темної ночі вже мав розмову з трьома удовиченками, з трьома відважними молодцями, які відразу припали йому до серця.

Упевнившись, що всі помисли Роба збігаються з їхніми волелюбними пориваннями, вони взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де розташована схованка їхньої ватаги. Це місце Роб знав дуже добре.

Наостанку один з удовиченків сказав:

— Але в нас досі немає ватажка, в якого б голова працювала так само добре, як і рука. І ми домовились обрати собі ватажком такого розбійника, в якого стане клепок, щоб пробратися непоміченим у Ноттінгем і завоювати на змаганнях лучників приз.

Роб скочив на ноги.

— Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ніякі лісники, ніякі посіпаки шерифа не стануть мені на перепоні аж до самого яблучка мішені.

Хоч Роб був іще й надто юним, проте тримався він так сміливо, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і в один голос закричали:

— Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, ти станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб довго обмізковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову і що про це оголошено на базарному майдані.

Пробиваючись крізь густий натовп до місця змагань, Роб вийшов на широкий базарний майдан. Повітря стрясали закличні звуки сурм, і людські потоки швидко заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати таку відозву шерифа графства Ноттінгем:

— «Молодик, на ім'я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-Холла, убив головного лісничого його величності короля і оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто спіймає вищезазначеного Роберта живим або мертвим».

Знов урочисто пролунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і веселий настрій охопив увесь натовп.

Люди, які поспішали того дня на ярмарок, часто зупинялись купками на вулицях, щоб іще раз перечитати відозву шерифа, розклеєну майже по всіх будинках, та обмінятись думками з приводу смерті головного лісничого.

Та з появою лучників, борців на киях і мандрівних менестрелів з'явилося стільки нових тем для розмов, що про винагороду за голову Роба всі якось умить забули, і тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф підігрівав їхнє завзяття, обіцяючи від себе ще збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер цілком перейшла на сина.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле для турнірів і приготувалися до боротьби за золоту стрілу. Серед них впадав у око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений в строкате лахміття, із засмаглими до чорного й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав каптур, дуже схожий на ті, які носять монахи. Жебрак повільно прокульгав за стрільцями і неквапливо зайняв місце в їхньому ряду. З натовпу почулися глузливі вигуки. Та, оскільки за умовами змагання в них міг взяти участь кожен, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали.

Пліч-о-пліч з Робом, — бо це, безумовно, був він, — стояв мускулястий смагляволиций парубійко із зеленою повязкою на лівому оці. З нього теж реготалися, але він не звертав на те жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними, звичними до стрілецької зброї руками.

Трибуни для глядачів, що величезною підковою оточували стрільбище, були переповнені. Там зібралася дрібна шляхта й поспільство з навколишніх сіл та містечок. Всі нетерпляче чекали початку змагань.

В центральній ложі сидів кістлявий бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, яка всім своїм виглядом показувала, що вона сподівається одержати золоту стрілу з рук переможця і таким чином стати королевою дня.

Сусідню з ними ложу займав товстенний єпіскоп Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили серце Роба радісно стрепенутись. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і тепер сором'язливо горнулась до свого батька, графа Хантінгдона.

Якщо й раніше Роб поклав собі будь-що завоювати золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення зміцнилося в сотні разів. Він відчував, як мимоволі напружуються м'язи його рук в чеканні вирішального моменту. Але в той же час серце Роба шалено стукотіло, і все його тіло пробирав незрозумілий дрож.

Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди ще раз оголосили умови змагань. В ньому могли взяти участь усі бажаючі. Першу ціль буде поставлено за тридцять елів[1]. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу ціль, пересунуту на десять елів далі. Третю ціль поставлять ще далі, і так аж поки визначиться остаточний переможець. Переможець одержує золоту стрілу й посаду королівського лісника. Він також завойовує право обрати королеву дня.

Знову заграли сурми, і лучники приготувалися стріляти. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся і перешіптувався, тицяючи пальцями на його недоладну постать, закутану в строкате ганчір'я і куций чернечий каптур. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих.

Ціль стояла не дуже далеко, і двадцять стрільців з двадцяти влучили в самісіньке яблучко.

Роб стріляв шостий. Чоловік з зеленою пов'язкою на оці зустрів його постріл схвальним бурмотінням. Сам же він пустив свою стрілу з явною недбалістю, проте також влучив у середину, де був кружечок не більший за бичаче око.

Натовп шаленим ревом і вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагання. Знову заспівали сурми, і другу ціль було поставлено уже за сорок елів.

Перші три лучники і цього разу поклали стріли у внутрішнє коло. Це були загальні улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, гадаючи, що саме вони вийдуть переможцями. Однак глядачі перешіптувались, що кожен з них має свого покровителя в особі присутніх тут трьох високоповажних людей.

Четвертий і п'ятий лучники ледве зачепили краєчок кола. Роб спокійно пустив свою стрілу, і вона впевнено лягла в сяючу цяточку.

— Жебрак! Дивіться, що робить жебрак! — шаленів розпалений натовп. — Знову йому пощастило!

І справді, стріла Роба стриміла набагато ближче до середини, ніж будь-чия інша. Влучніше за нього вистрілив тільки «Одноокий», як охрестив натовп парубійка з перев'язаним оком. На його постріл глядачі відповіли одностайним ревом. Таку стрільбу можна було побачити в Ноттінгемі не кожного дня.

Решта лучників або розгубилися, бачачи влучні постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не змогли витримати темпу змагання. Вони один за одним схибили і з похнюпленими головами відійшли назад.

Тим часом сурми сповістили про початок третього туру — ціль установили на відстані п'ятдесяти елів.

— Слово честі, мій юний друже, ви непогано володієте луком, — сказав Робові його дивний сусіда під час перерви для відпочинку. — Хочете, щоб я зараз стріляв перед вами?

— Ні, — відповів Роб, — але ви також дуже добрий стрілець, і якщо перемога дістанеться мені, то отих індиків ви напевне залишите далеко позаду.

При цьому він зневажливо кивнув у бік трьох лучників, навколо яких стовпилися їхні поклонники, переважно слуги шерифа, єпіскопа та графа.

Після цього погляд Роба ковзнув у ложу, де сиділа прекрасна Маріан. Здавалось, дівчина також стежила за ним, бо очі їхні зустрілись; проте Маріан квапливо одвернулася.

Одноокий все це відразу помітив.

— Еге, твоя обраниця! — промовив він з посмішкою. — І до того ж достойніша золотої стріли, ніж ота пихата шерифова міс.

Роб швидко глянув на Одноокого, та побачив у його погляді саму тільки щиру прихильність.

— Ваша кмітливість мені дуже подобається, — сказав він.

Лучники знову приготувались до стрільби. Відчувалось, що вони трохи нервуються. Третя ціль виглядала меншою, ніж саме яблучко першої. Стріли перших трьох претендентів на приз ледь зачепили краєчок внутрішнього кола.

Роб занепокоєно став на лінію стрільби. А непокоїтись було чого. Саме в цей час набігло кілька хмарок, затьмаривши ціль, і повіяв різкий боковий вітерець. На мить юнак звернув свій погляд на ложу, де сиділа темноока дівчина. Серце його радісно тьохнуло. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо усміхнулась! Роб одразу відчув, що вона упізнала його, незважаючи на чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб упевненою рукою натягнув лук і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче пролетіла через поле і вп'ялася в самісіньку середину цілі.

— Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — заволав збуджений натовп, змінивши свої глузування на цілковиту прихильність до Роба. — Ну що, поб'єш його, Одноокий?

Парубійко з зеленою пов'язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Невимушеним граціозним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона із свистом шугнула до цілі; сотні застиглих очей проводжали її в польоті. І знову дикий рев натовпу розітнув напружену тишу. Стріла Одноокого лише трішечки не влучила в середину, але обідрала пір'я на стрілі Роба. Придивившись до цілі й зрозумівши свою помилку, невідомий лучник здивовано знизав плечима. Він не врахував перемінних подувів вітру, і стрілу занесло трохи вбік. Та, незважаючи на свою поразку, він перший поздоровив Роба з перемогою.

— Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємося, — сказав він. — А по правді, мені зовсім не потрібна ота золота цяцька; я просто хотів допекти ненависному шерифу. Що ж, тепер коронуй обраницю свого серця.

І, несподівано повернувшись спиною, він зник у натовпі раніше, ніж Роб спромігся сказати, що він теж при нагоді охоче б з ним позмагався.

Герольд запросив Роба до ложі шерифа, де чекала його винагорода.

— Дивний ти хлопець, — промовив шериф, знервовано кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати?

Маріан підсунулась ближче й уважно дослухалася, чекаючи відповіді.

— Я Роб Мандрівник, мілорде шерифе, — відповів лучник-жебрак.

Маріан відхилилась назад і засміялась.

— Ну от що, Робе Мандрівник, — мовив шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але до пуття тебе можна довести. Хочеш на службу до мене?

— Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити.

Брови шерифа погрозливо зійшлися на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пропустив відповідь жебрака повз вуха.

— Робе Мандрівник, — сказав він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти завоював цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна.

При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб не звернув на це уваги. Він узяв золоту стрілу й підійшов прямо до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.

— Леді, — звернувся до неї Роб, — прошу вас, прийміть оцей маленький подарунок від бідного мандрівника, готового завжди вам служити найкращими стрілами із свого сагайдака.

— Дякую вам, Робе в каптурі[2], — відповіла дівчина, лукаво звівши брівку і встромивши сяючу стрілу в своє темне волосся.

Натовп голосно закричав:

— Слава нашій королеві! Слава!

Шериф тільки зиркав спідлоба на обірванця лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком. Але Роб спритно крутнувся і, загубившись у натовпі, швидко попрямував до міської брами.

Того ж самого вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. Раптом десь поблизу хруснула гілка. Тієї ж миті всі скочили на ноги і схопилися за зброю.

— Не бійтеся, це — друг, — пролунав з хащі дзвінкий голос. — Я шукаю удовиних синів.

Наперед виступило три удовиченки.

— Та це ж Роб! — вигукнули вони. — Милості просимо в Шервудський ліс, Робе!

Решта лісовиків теж підійшли до Роба і гаряче тисли йому руку, бо всі вони вже знали його історію.

Після цього один з трьох синів удови, на прізвисько Дебелий Вілл, вийшов наперед і промовив:

— Друзі, усі ви знаєте, що нашому загонові досі бракувало справжнього ватажка — шляхетного, добре вихованого, розумного, спритного і сміливого. Здається, тепер ми знайшли отамана в особі цього юнака. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете собі у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа у дурні, заволодівши його золотою стрілою. Правду я кажу?

Всі погодилися, і Вілл обернувся до Роба.

— Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він.

Роб засміявся.

— Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа у дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо приза, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині.

Та побачивши, що слова його здалися не дуже переконливими, Роб додав:

— Я буду радий, коли ви приймете мене у вашу сім'ю простим лучником. Бо тут, я бачу, є старші й досвідченіші люди, ніж я.

На цих словах з групи лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника з зеленою пов'язкою на оці; тільки пов'язку тепер він зняв і дивився на світ обома очима — сміливими й чесними. Він сказав:

— Роб у каптурі — так, здається, назвала вас леді — я можу потвердити ваші слова. Ви уміло збили пиху з шерифа, не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо од вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє, ви чи я, це нехай покаже майбутнє. Однак я, Вілл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю ніякого іншого ватажка, крім вас.

І добрий Вілл Стютлі розповів друзям усе, що сталось під час змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості.

Те ж саме зробили три молодих удовиченки, а слідом за ними з радісними вигуками й усі інші розбійники, серед яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Всі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного ватажка нарекли Робіном Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан.

Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робіну Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Всі урочисто поклялися в тому, що, забираючи гроші та речі в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не заподіють зла жінці, — нехай то буде дівчина, молодиця чи удова. Клятву давали під розлогим пишнолистим деревом, при спалахах багрових омахів полум'я, за доброю вечерею і кухлем пива.

Так Робін Гуд став розбійником.

Подається за виданням «Робін Гуд»   (переклад з англійської Юрія Юри

Передмова та переклад віршів Леоніда Солонька

Малюнки Ігоря Вишинського

Перекладено за виданням: Robin Hood and His Merry Outlaws. Retold From the Old Ballads by G. Walker McSpadden and Charles Wilson. London.)

ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА

— Поклявсь я Робіна спіймать,

Знайду лиш — так і знай:

У ріг баранячий скручу, –

Це каже Гісборн Гай!

Минуло кілька тижнів після того як було визволено трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робіна Гуда. Чутки про діла непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків.

Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.

Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар з королівської важкої кінноти, на ім'я Гай Гісборн. Він теж прочув про Робіна та про солідну винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але серце в нього було підступне й запроданське. Він добився в короля дозволу негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників і, озброївшись папером від його величності, примчав до шерифа Ноттінгема.

— Я приїхав сюди, щоб зловити Робіна Гуда, — самовпевнено мовив він, — і я його зловлю — живого чи мертвого!

— А я з радістю допоміг би вам навіть тоді, коли б ви не мали наказу з печаткою самого короля, — улесливо відповів шериф. — Скільки вам треба людей?

— Ніскільки, — відповів сер Гай, — бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього відчайдушного злочинця. Я піду сам. Але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка — летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.

— Чудово! — вигукнув шериф. — За нас будьте певні, ми не підведемо.

Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатися, щоб його ніхто не міг упізнати.

Трапилось так, що саме в цей день Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити кілька пар зеленого одягу для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом зразу лізти в петлю, вони біля міста розділилися. Вілл почимчикував крізь браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати.

Раптом він побачив, як Вілл, мов ошпарений, вискочив з брами назад, а слідом за ним, майже наступаючи на п'яти, гнався сам шериф і десятків шість його людей. Вілл з розгону махонув через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках проскочив болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися з сил, проте все ж таки не припиняли погоні. Але ряди переслідувачів рідшали: один з них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, так і врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги й відкритими ротами хапали повітря, мов риба, яку витягли з води.

Маленький Джон, спостерігаючи все це, не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, коли Вілл випадково спіткнеться. Його вже й так майже наздоганяв один з переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська, на ім'я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він скорочував що відстань швидко, мов хорт. Побачивши небезпеку, яка нависла над його другом, Маленький Джон блискавично скочив на ноги, натягнув лук і пустив смертоносну стрілу. Краще було б Вільяму Тренту лежати того дня хворим у ліжку, — оповідає старовинна балада, — ніж зустрітися з стрілою Маленького Джона під шатами зеленого лісу. Це було його останнє змагання з бігу.

Коли стріла із свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, глянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто закричали й кинулись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорба і, скотившись униз, пропав з очей.

— Пошлю ще одне привітаннячко шерифу, — надумався Маленький Джон, — а потім наздожену Вілла.

Але цей нерозважливий крок виявився фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого господаря, раптом переламався надвоє.

— Хай тобі всячина, клята деревиняко! — вилаявся Джон.

Потому він твердо став на ноги й вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.

Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорб, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю нищівним ударом свого пудового кулака.

Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон явно не міг. Крім того, лучники зупинилися на безпечній відстані од нього і, розтягнувшися лінією, націлились в Маленького Джона стрілами.

— Здавайся! — задихаючись, гукнув шериф. — Здавайся, Маленький Джоне, Рейнольде Грінліфе, чи як там тебе сьогодні звати! Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!

— О, ваші слова прудкіші за стріли, — мовив Маленький Джон. — Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.

Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками: вони страшенно боялись, щоб розбійник не втік по дорозі. Шериф радісно реготався, думаючи про те, як краще помститися за викрадений посуд, і зрештою таки надумав.

— Клянусь усіма святими, — вигукнув він, — ми відведемо тебе до Бернесдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!

— Гаразд, вішайте, — мовив Маленький Джон. — Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим! Бог милостивий, і він ще може не допустити, щоб ви зробили цю чорну справу.

Все ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорба і подалися через торфовище. По дорозі до них приєднувалися ті, що відстали раніше. Ось один насилу видерся з глибокого рову і, потираючи голову, влився до гурту. Другий припадав на ногу, третій геть подрав на собі одяг, вскочивши в колючий живопліт, четвертий був весь у грязюці. Вся команда шерифа ледве пересувала ноги і мала вигляд жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, що шериф пообіцяв од пуза напоїти їх вином; до того ж невдовзі вони мали повісити найхоробрішого після Робіна Гуда розбійника Англії.

Швидко вони спорудили стовп з перекладиною і прив'язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.

— Ну, прощайся з життям! — гукнув шериф до Маленького Джона. — Тепер ми подивимося, чи допоможуть тобі твої лісові хитрощі.

— Хотів би я зараз мати при собі Робінів ріжок, — пробурмотів бідолашний Джон. — Але його немає, і, здається, все кінчиться так, як каже шериф.

Становище і справді було безвихідне. Мотузка вже стискала шию полоненого, і солдатам залишалося тільки її потягти.

— Готово? — запитав шериф. — Ну, тоді: раз… два…

Та перш ніж він вимовив «три», з-за пагорба долинув слабенький гук срібного ріжка.

— Щоб я луснув, коли це не сигнал сера Гая Гісборна, — мовив шериф, — і він кличе мене на допомогу. Сер Гай спіймав Робіна Гуда!

— Даруйте, ваша світлість, — докинув один з солдатів, — але якщо він справді спіймав Робіна Гуда, то це буде дуже радісний день. Давайте почекаємо з цим розбишакою і підготуємо ще одну шибеницю. Треба повісити їх разом!

— Чудова думка! — вигукнув шериф, ляснувши себе по колінах. — Зніміть негідника та добре прив'яжіть його, поки ми вернемося.

Міцно припнувши Маленького Джона до шибениці, шериф з своєю пошарпаною зграєю подався у ліс, щоб привести Робіна Гуда й повісити відразу двох знаменитих розбійників.

Облишмо поки що Маленького Джона й шерифа та подивимось, які пригоди спіткали за цей час Робіна Гуда.

Перш за все слід сказати, що саме цього ранку ватажок розбійників мало не посварився з Маленьким Джоном. Причиною до того був нетутешній підозрілий йомен, якого вони разом уздріли в лісі. І кожному закортіло викликати незнайомця на поєдинок. Але Робін Гуд не поступився своєму помічникові. Ось тоді-то роздратований Джон і подався з Віллом Пурпуровим до Бернесдейля, а Робін виступив назустріч захожому чужинцеві.

У нового гостя Шервудського лісу вигляд був досить — таки потішний. На перший погляд він здавався якоюсь триногою потворою. Та, підійшовши ближче, Робін розгледів, що це просто бідно вбраний чоловік, якому чомусь заманулося натягти поверх лахміття висушену на сонці конячу шкуру, — з головою, гривою і хвостом. Шкура голови правила йому за каптур, а хвіст, спадаючи донизу, створював враження третьої ноги.

— Доброго ранку, друже, — гостинно привітався Робін. — Лук у твоїй руці свідчить про те, що ти, напевне, хороший стрілець.

— Стрілець як стрілець, — мовив незнайомець у відповідь. — Тільки не до стрільби мені зараз. Я згубив стежку і ніяк не можу на неї втрапити знову.

«Слово честі, я був певен, що ти згубив розум!» — усміхнувшись, подумав Робін, а вголос сказав:

— Я проведу тебе через ліс, а ти мені розкажеш, які справи примусили тебе блукати в цих краях. Мова твоя здається мені набагато шляхетнішою за твоє убрання.

— А хто ти такий, щоб питати мене про мої справи? — гарикнув незнайомець.

— Я один з королівських лісників, — відповів Робін, — і приставлений сюди охороняти оленів його величності від усяких підозрілих людей, які тут часом вештаються.

— Вигляд у мене, можливо, й справді підозрілий, — заперечив незнайомець, — але я тут не вештаюся без діла. Ну, слухай: якщо ти королівський лісник, ти мені теж знадобишся. Я тут також за королівським дорученням — розшукую небезпечного злочинця. Звати його — Робін Гуд. А ти. часом, не з його банди?

І незнайомець пильно подивився на Робіна.

— Ні, ні, боронь боже! — запевнив його ватажок розбійників. — А навіщо тобі потрібен отой Робін Гуд?

— Це вже мені знати. Скажу тільки, що зустрітися з цим гордим і неприступним розбійником мені хочеться дужче, ніж одержати за нього сорок повноцінних фунтів з королівської скарбниці.

Тепер Робіну все стало ясно.

— Іди за мною, друже, — мовив він, — трохи пізніше я. певне, зможу показати тобі схованку Робіна Гуда. А поки що давай проведемо приємну часинку під оцим деревом, постріляємо з наших луків.

Незнайомець погодився. Вони зрізали дві тоненькі лозини й, відмірявши сто кроків, увіткнули їх у землю.

— Починай, друже, — сказав Робін. — Перший постріл — твій.

— Е, ні, — відмовився той, — я стрілятиму після тебе.

Робін виступив на крок уперед, недбало розтягнув лук і пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й тільки ледь-ледь не зачепила лозинки. Незнайомець цілився набагато ретельніше, але його стріла збочила дужче.

Другий захід почав незнайомець. Цього разу він вистрілив дуже майстерно, влучивши в пучечок листя на кінці лозинки. Але постріл Робіна виявився ще кращий — його стріла розколола лозинку якраз посередині.

— Хай тобі всячина! — вражено вигукнув незнайомець. — Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так влучав! Та ти ж, мабуть, стріляєш краще за самого Робіна Гуда! До речі, ти ще й досі не сказав, як тебе зваги.

— Авжеж, ні, — мовив Робін, — і не маю права сказати, поки не назвешся ти.

— Своїм ім'ям я можу пишатися, — заявив незнайомець. — Я поклявся спіймати розбійника Робіна. І я сказав би про це йому в очі, коли б він не був такий боягуз. Моє ім'я — Гай Гісборн.

Незнайомець проказав усе це врочистим голосом, бундючно походжаючи туди й назад між деревами і зовсім забувши про те, що його кілька хвилин тому побили в стрільбі з лука.

Робін спокійно дивився на нього.

— Здається, я вже десь чув про тебе. Тобі не доводиться вішати людей заради грошей?

— Так! Але тільки розбійників на зразок Робіна Гуда.

— А скажи, що поганого зробив тобі Робін Гуд?

— Та це ж грабіжник з великої дороги! — мовив сер Гай, уникаючи прямої відповіді.

— Хіба він не віддає бідним усе, що забирає у багатих? Чи, може, він не захищає жінок та дітей, слабких і безпомічних? І чи не найбільшим його злочином є те, що він забив кількох королівських оленів?

— Годі патякати! — нетерпляче перебив його сер Гай. — Тепер я бачу, що ти й сам з Робі нової зграї.

— Я ж сказав — ні, — коротко відрубав Робін. — А якщо я допоможу тобі спіймати Робіна, що ти робитимеш далі?

— Бачиш оцей срібний ріжок? — відповів сер Гай. — Як тільки Робін опиниться в моїх руках, я дам один довгий сигнал. І враз сюди прибуде шериф з усім своїм військом. Якщо ти покажеш мені, де ховається цей розбишака, я віддам тобі половину винагороди. Двадцять фунтів!

— Я не став би штовхати людину на шибеницю навіть за тисячу фунтів! — мовив зневажливо Робін. — Але я покажу тобі Робіна і нагороду за те знайду собі на вістрі власного меча. Я сам і є Робін Гуд, ватажок розбійників Шервуда й Бернесдейля!

— Тим гірше для тебе! — вигукнув сер Гай.

Натренованим блискавичним рухом він вихопив з-під конячої шкури меч і без попередження, по-зрадницькому кинувся на беззахисного Робіна. Той спритно ухилився від удару і теж оголив свою зброю.

— Це ж підло, — мовив він зловісно, — нападати на людину, яка не готова до бою!

І, не кажучи більше ні слова, став захищатися. Удар на удар, удар на удар! Понад дві години кресала криця крицю, проте ні Робін Гуд, ні сер Гай не відступили один перед одним ані на крок. Це був такий двобій, який рідко кому доводилося бачити навіть у Шервудському лісі. Вороги похмуро зиркали один на одного, і в очах у них палала ненависть. Один з них бився за своє життя, другий — за винагороду та королівську ласку.

Блискучі гострі леза раз у раз розтинали повітря, осяяне миротворним промінням сонця, і стикались з сичанням розлючених змій. Але вони ще ні разу не торкнулися живого тіла. Та ось Робін Гуд випадково спіткнувся об корінь, що випинався з землі, і впав на коліна. Сер Гай, замість того, щоб дати йому змогу підвестись, як це зробив би кожен шляхетний лицар, ударив лежачого. Так Робін дістав поранення в лівий бік.

— О пресвятая діво, — вигукнув Робін, — заступися за мене, грішного! Де ж це видано, щоб людина помирала раніше, ніж настав її час!

Потому він знову спритно скочив на рівні ноги й завдав своєму ворогові раптового удару. Лицар тієї миті якраз високо замахнувся мечем, щоб остаточно прикінчити Робіна, але той зробив блискавичний випад знизу. Сер Гай Гісборн поточився назад і з глухим стогоном упав на траву: меч Робіна протнув йому горлянку.

Ватажок розбійників з жалем подивився на забитого.

— Ти сам накликав на себе біду, — стиха мовив він. — Хоч ти і був запроданцем підступним, я зовсім не хотів тебе вбивати.

Після цього він оглянув власну рану. Вона була неглибока. Робін швидко зупинив кровотечу й перев'язав поранений бік. Потім зняв з сера Гая конячу шкуру, накинув її на себе, а труп лицаря затягнув у кущі. Там він прикрив його своїм плащем, притрусивши обличчя травою та листям, щоб не можна було одразу впізнати забитого.

І будовою тіла, й обличчям Робін не дуже відрізнявся від сера Гая.

Насунувши кінську шкуру на голову так, що під нею сховалося майже все обличчя, Робін узяв срібний ріжок і просурмив довгий сигнал. Цей звук і врятував Маленького Джона в Бернесдейлі. Він примусив недалекого розумом шерифа нашорошити вуха, припинити страту й чимдуж мчати за пагорб до лісу, аби захопити ще одну жертву.

Два десятки кращих шерифових лучників менше ніж за півгодини були вже на місці.

— Це ви подавали сигнал, ваша милість? — запитали вони, наближаючись до Робіна.

— Я, — мовив Робін, йдучи назустріч засапаному шерифу.

— Які новини, які новини, сер Гаю? — нетерпляче загукав високоповажний урядовець.

— Робін Гуд і Гай Гісборн зустрілися тут у двобої, і той, на кому Робінів плащ, зараз мертвий лежить у кущах.

— Це найкраща новина, яку я будь-коли чув у своєму житті! — вигукнув шериф, потираючи руки. — Я гадав, що нам пощастить його повісити за компанію, але я й так не шкодую.

— Повісити за компанію? — перепитав Робін.

— Авжеж! Сьогодні в нас винятково щасливий день. Як тільки ви пішли од мене, ми вистежили й мало не спіймали одного з тутешніх молодців, — здається, то був Вілл Пурпуровий. Зате його друга, що допоміг йому врятуватися, ми були вже підтягли до шибениці, коли раптом почули ваш сигнал.

— А хто ж той другий? — схвильовано запитав переодягнений Робін.

— А як ви гадаєте, хто? — зареготав шериф. — Перший розбійник після самого Робіна Гуда — Маленький Джон, він же Рейнольд Грінліф!

Шериф ніяк не міг забути того ім'я, яким назвався Маленький Джон в Ноттінгемі під дахом його будинку.

«Маленький Джон! — здригнувшись у душі, подумав Робін. — А й справді, це був дуже щасливий сигнал!»

— Вас, бачу, також трохи подряпало? — не вгавав шериф, зробившися на радощах страшенно балакучим. — Послухайте, хлопці! Приведіть серові Гаю Гісборну коня, а самі закопайте отого поганця там, де він лежить. Собаці собача смерть. Швидше порайтесь, та ходімте до Бернесдейля. Прикінчимо й того.

Вони пришпорили коней і виїхали з лісу. По дорозі Робін примушував себе весело підтримувати розмову, а сам обмірковував, як би допомогти Маленькому Джонові.

— У мене до вас велике прохання, шерифе, — мовив він, нарешті, вже майже під самим містом.

— Яке, шановний сер? Говоріть, я слухаю.

— Я відмовляюсь од вашого золота, бо втішився чудовим двобоєм. А що я переміг самого ватажка, дозвольте мені порахуватися також і з його спільником, щоб потім усі говорили: сер Гай Гісборн уподовж єдиного дня послав на той світ двох найнебезпечніших розбійників Англії!

— Робіть як знаєте, — погодився шериф, — але вам би не слід відмовлятися од винагороди, яка тепер має подвоїтись. Не кожному й не кожного дня доводиться перемагати Робіна Гуда.

— Свята правда, ваша світлосте, — відповів Робін. — Скажу не хвастаючись: ніхто не міг перемогти Робіна Гуда вчора, не переможе його й завтра.

При цьому він наблизився до Маленького Джона, який все ще стояв прив'язаний до шибениці, й гукнув шерифовому почту:

— Почекайте там, а я дізнаюся, чи хоче покаятись полонений.

Він швидко нахилився, перерізав Маленькому Джонові пута й тицьнув йому в руки лук та стріли сера Гая, які не забув прихопити з собою.

— Це я, Робін, — прошепотів він.

Та Маленький Джон і без того впізнав свого друга, і серце йому вже підказало, що нині шибениця лишиться порожньою.

Нарешті Робін голосно й дзвінко просурмив тричі у свій ріжок, а потім вихопив з-під конячої шкури свій незрадливий лук. І перш ніж отетерілий шериф та його вояки встигли вхопитися за зброю, в повітрі засвистіли несхибні стріли.

Ще одна злива стріл посипалася на них з-за міських мурів та крізь ворота. То Вілл Пурпуровий і Вілл Стютлі, коли Робін ще розмовляв з шерифом у лісі, побачили їх і поспішили на поміч своїм товаришам. Вони наспіли дуже вчасно.

Нажахане військо шерифа кинулося панічно тікати. А Робін і Маленький Джон живі та здорові стояли під шибеницею, посилаючи навздогін ворогам співучі стріли й глузливий сміх.

Невдовзі вони приєдналися до своїх товаришів, і вся ватага подалася на спочинок до гостинного лісу. На один день пригод було більше ніж досить.

КОРОЛЬ ЛІР І ЙОГО ДОЧКИ

У Англії колись був король Лір

І панував собі на честь і славу,

Мав повагу він, і в сусідів мир,

 І забезпечену державу.

Між іншими достатками його

Були також три доні гожі,

 Прегарні й свіжі, що перевищали

Красою три червоні рожі.

Та королю подобалось старому

Раз їм питання предложити:

«Котра з дочок моїх найбільш

Мене потрафить ублажити,

Потіха старості моєї — ви,

Тож по черзі хай кожна скаже,

 Яку найбільшую любов мені

 Вона ділами своїми докаже».

 Регана, з них найстаршая, рекла:

«Мій отче, як мені вас не любити?

 Якби яка пригода надійшла,

Готова я за вас і кров пролити.

 А хоч і серце би моє криваве

На штуки посікти хотіли,

Воліла б я, ніж мала допустить,

 Аби яку ви прикрість потерпіли».

«І я, — сказала другая на те, —

 Волю хоч би найтяжче бідувати,

Прийняти муки і ганьбу, ніж би ви

Біди якої мали зазнавати.

 Я день і ніч готова вам служить,

Стать вам найменшою слугою,

 Щоб віку свого ви могли дожить

У радощах та супокою».

«Тепер мені, — король старий сказав, —

 Яснішою будучність стала. Т

а ще ти, наймолодшая моя,

 Свойого слова не сказала».

— «Я рада, — мовила Корделія,

— Свій довг дитячий все сповняти,

Послушна бути вам у всім,

 А більше не в силі я нічого вам сказати».

«Так ти, — рік він, — не можеш більш нічого

Дать, ніж повинність повелить дитяча?

То видно, що твоя любов до мене

Не так­то вірна та гаряча.

То ж будь прогнана з мого двору!

Не хочу знать нелюбої дитини.

З мойого царства не дістанеш ти

По моїй смерті ні частини.

Лиш твоїм сестрам, що за мене раді

 Хоч голови свої покласти,

Розділю я свою державу й дам

Обом по рівній части.

Дарую їм предківськую корону

І власть, і королівськую подобу,

Аби мене в любві своїй за те

Пропильнували аж до гробу».

 Отак дві старші сестри підійшли

 Старого короля облесними словами,

Найменшу ж через королівський гнів

Сей час з двора протурено за брами.

 Мов сирота, пішла Корделія,

 Блукаючи від міста до села,

Ні в Англії в селі, ні в місті жаднім

 Собі притулку не знайшла.

Аж як до Франції дісталася,

 Скінчилася її недоля;

На кращім ґрунті запишалася,

Мов гарний цвіт з чужого поля.

Король французький як пізнав її,

Не дбаючи на гнів вітця старого,

За королеву взяв її до себе

На радість королівства свого.

В дочки найстаршої живе

Старий король тим часом;

Що зразу там було мов медове,

Та незадовго стало квасом.

Регана при своїм дворі його

Держати з невеликим почтом мала,

Та почет той у скорому часі

Увесь від нього відібрала.

Що двадцять мали перед ним

 І день, і ніч стояти до послуги,

Се видалось їй на десять без натуги,

 А з десятьох лишила тільки трьох,

Та й того стало їй замного.

Забрала двох, лишивши лиш один,

 А далі відняла й того одного.

«Чи се ж така твоя заплата

За те, що царство все своє

Я вам віддав? Тепер донька для тата

Й малої дрібки того не дає! О

 ні! Ще до своєї Гонореллі,

Сестри твоєї меншої піду.

 Вона не буде так, як ти, лукава

 І зглянеться на батькову біду».

Поїхав чвалом він у двір її

Та пожалівся на свою пригоду.

«Так вам і слід! — почув від лютої змії, —

Сестра вам жодну не вчинила шкоду.

У мене захисту для вас нема,

 Хіба що з слугами на кухні жити

Захочете та теє їсти й пити,

Що не доїм та не доп’ю сама».

Почувши се, король заплакав гірко,

Бо голод докучав йому і спрага:

«О най же світ увесь почує, до чого

 Веде батьківська нерозвага! Т

а верну до Регани я ще раз,

Ачей вона людськеє має серце,

 Раз відпихнувши, схаменеться вчас

І приязніш прийме мене, як перше».

Та як лише прибув, вона веліла

 З двора свойого геть його прогнати

І мовила: «Не ліпший буде він тепер,

Коли вперед не вмів себе тут шанувати».

До Гонореллі знов вернув король,

Згодився з слугами на кухні жити

І їсти все, що подадуть йому,

Аби лиш вік свій продовжити!

Та надаремно й того він благав,

Чого і жебракам ніхто не відмовляє:

«Не хтів за першим разом те принять,

Тепер і доступу до мене вже немає!»

Так обі донечки по двічі

Його відправили без жодного пардону;

Жебрацький кий узяв у руки той,

Що королівськую носив корону.

Тоді про наймолодшої дочки

 Слова згадав і заповіт гарячий:

Завсіди буть послушною йому

І сповняти вірно довг дитячий.

Та він не важився тікать до неї,

 Бо королівства мучило похмілля,

Що він ганебно так прогнав її, —

 Й перемогло його, нарешті, божевілля.

 На голові сніжне волосся рвав,

І в груди бивсь, і дер лице до крові,

І на дочок він помсту визирав

За брак у них дитячої любові.

Долинам, горам, рікам виливав

Палкії про невдячність їх промови,

Аж ріки, гори та твердії скали

 З ним разом, бачилось, ридали і зітхали.

Нарешті хворого в тяжкій знесилі

Його до Франції прихильні завезли

Й тут у Корделії та короля

 І захист, і підмогу ще знайшли.

 Дочка, як лиш про горе батька вчула,

 Сей час йому з підмогою прийшла,

Свою зневагу давнюю забула,

Йому потіху й радість принесла.

На Атаніппа королівський двір

Його ввела рицарськая дружина,

 А перед короля за руку привела

Його найменша, вірная дитина.

 І ласкаво прийняв його король,

Велів кликнуть по краю всіх охочих,

 Хто для відзискання держави Лірові

Підняться хоче до помочі.

 В товаристві Корделії вернув

Король до Англії з дочками воювати

 І вспів собі в невдовгім часі Їх із престолів та столиць прогнати.

 І Лір прийняв на старості своїй

 Знов королівськую корону,

Та в одній битві замордовано

Корделію, його потіху й оборону.

Та скоро про ту передчасну смерть

Корделії до нього вість прийшла,

Що в нерозважнім запалі за нього

Сама у бій пішла,

 Впав непритомний і оглушений

 На її груди білі

І вмер з тяжким зітханням

Тої самої хвилі.

Вельможі краю серед жалощів

На тіла обоїх гляділи

І обох сестер одноголосно

На кару смерті засудили.

Хто там запанував по них,

У хроніці читайте,

А повість про дитячую невдячність

 Собі запам’ятайте!

                                        Переклад І. Франка

«Билини про Іллю Муромця»

Билина «Зцілення Іллі Муромця»

скорочено

У місті Муромі, в селі Карачарове, живе Ілля, селянський син. Тридцять років сидить він сиднем і не може піднятися, бо не володіє ні руками, ні ногами. Одного разу, коли його батьки йдуть і він залишається один, під вікнами зупиняються двоє калік перехожих і просять Іллю відчинити їм ворота і пустити в будинок. Той відповідає, що не може встати, але вони повторюють своє прохання. Тоді Ілля піднімається, впускає калікам, а ті наливають йому чарку медового пиття. Серце Іллі розігрівається, і він чує в собі силу. Ілля дякує калікам, а ті кажуть йому, що відтепер він, Ілля Муромець, буде великим богатирем і йому не загрожує смерть в бою: він буде битися з багатьма могутніми богатирями і перемагати їх. Але зі Святогором каліки не радять Іллі воювати, бо Святогора сама земля через силу носить — так він огрядний і могутній. Не повинен Ілля битися і з Самсоном-богатирем, бо у того на голові сім Волосів ангельських. Каліки також застерігають Іллю, щоб той не вступав у двобій з родом Мікулова, бо цей рід любить мати-сира земля, і з Вольгой Сеславічем, бо Вольга перемагає не силою, але хитрістю. Каліки вчать Іллю, як добути богатирського коня: треба купити першого-ліпшого жеребчика, тримати його три місяці в зрубі і годувати добірним пшоном, потім три ночі поспіль вигулювати по росі, а коли жеребчик стане перестрибувати через високий тин, на ньому можна їздити. Каліки йдуть, а Ілля відправляється в ліс, на галявину, яку треба очистити від пнів і корчів, і справляється з цим поодинці. На ранок його батьки йдуть до лісу і виявляють, що хтось зробив за них всю роботу. Удома вони бачать, що їх немічний син, який тридцять років не міг піднятися з місця, ходить по хаті. Ілля розповідає їм про те, як видужав. Ілля вирушає в поле, бачить кволого бурого жеребчика, купує його і доглядає за ним так, як його навчили. Через три місяці Ілля сідає на коня, бере у батьків благословення і виїжджає в чисте поле. Билина «Ілля Муромець і Соловей-розбійник» скорочено Відстоявши заутреню в Муромі, Ілля вирушає в дорогу, щоб встигнути до обідні в стольний град Київ. По дорозі він звільняє від облоги Чернігів і один розбиває цілу ворожу армію. Він відмовляється від пропозиції городян стати в Чернігові воєводою і просить вказати йому дорогу до Києва. Ті відповідають богатирю, що ця дорога заросла травою і по ній давно вже ніхто не їздить, бо у Чорної Грязі, поблизу річки Смородини, неподалік від славного Леванідова хреста, сидить в сирому дубу Соловей-розбійник, Одіхмантовий син, і своїм криком і свистом вбиває в окрузі все живе. Але богатир не боїться зустрічі з лиходієм. Він під’їжджає до річки Смородине, а коли Соловей-розбійник починає свистати по-солов’їному та кричати по-звіриному, Ілля стрілою вибиває розбійникові праве око, пристібає його до стремена і їде далі. Коли він проїжджає повз житло розбійника, його дочки просять своїх чоловіків виручити батька і вбити мужика-селюка. Ті хапаються за рогатини, але Соловей-розбійник переконує їх не битися з богатирем, а запросити в будинок і щедро обдарувати, тільки б Ілля Муромець його відпустив. Але богатир не звертає уваги на їх обіцянки і відвозить бранця до Києва. Князь Володимир запрошує Іллю пообідати і дізнається від нього, що богатир їхав прямою дорогою повз Чернігова і тих самих місць, де мешкає Соловей-розбійник. Князь не вірить богатирю, поки той не показує йому полоненого і пораненого розбійника. На прохання князя Ілля наказує лиходієві упівсили засвистали по-солов’їною і заревіти по-звірячому. Від крику Солов’я-розбійника кривляться маківки на теремах і вмирають люди. Тоді Ілля Муромець відвозить розбійника в поле і зрубає йому голову. Билина «Ілля Муромець і Ідолище» скорочено Незліченне військо татар під проводом Ідолища осаджує Київ. Ідолище йде до самого князя Володимира, і той, знаючи, що нікого з богатирів немає поблизу, лякається і запрошує його до себе на бенкет. Ілля Муромець, який в цей час знаходиться в Цар-граді, дізнається про біду і негайно відправляється в Київ. По дорозі він зустрічає старця пілігрима Івана, бере у нього клюку і міняється з ним одягом. Іван у сукні богатиря йде на бенкет до князя Володимира, а Ілля Муромець приходить туди ж під виглядом старця. Ідолище запитує у мнимого богатиря, який із себе Ілля Муромець, чи багато він їсть і п’є. Дізнавшись від старця, що богатир Ілля Муромець їсть і п’є зовсім небагато порівняно з богатирями татарськими, Ідолище насміхається над російськими воїнами. Ілля Муромець, переодягнений пілігримом, втручається в розмову з знущальними словами про ненажерливу корову, яка так багато їла, що від жадібності лопнула. Ідолище хапається за ніж і кидає його в богатиря, але той ловить його на льоту і зрубає Ідолищу голову. Потім вибігає у двір, перебиває костуром усіх татар в Києві і позбавляє від полону князя Володимира. Билина «Ілля Муромець і Святогор» скорочено Ілля Муромець їде по полю, виїжджає на Святі гори і бачить могутнього богатиря, який дрімає, сидячи на коні. Ілля дивується, що той спить на ходу, і з розбігу сильно вдаряє його, але богатир продовжує спокійно спати. Іллі здається, що він завдав недостатньо сильний удар, він б’є його ще раз, вже сильніше. Але тому все дарма. Коли ж Ілля з усієї сили б’є богатиря втретє, той нарешті прокидається, хапає Іллю однією рукою, кладе собі в кишеню і возить із собою дві доби. Нарешті кінь богатиря починає спотикатися, а коли господар картає його за це, кінь відповідає, що йому важко одному возити двох богатирів. Святогор братається з Іллею: вони міняються натільними хрестами і стають відтепер хрестовими братами. Разом їздять вони по Святим горам і одного разу бачать чудо чудне: стоїть велика біла труна. Починають вони гадати, для кого вона призначена. Спочатку в неї лягає Ілля Муромець, але Святогор каже йому, що ця труна не для нього, і лягає в неї сам, а названого хрестового брата просить закрити його дубовими дошками. Через деякий час Святогор просить Іллю прибрати дубові дошки, які закривають труну, але, як Ілля не старається, він не може їх навіть зрушити. Тоді Святогор розуміє, що прийшов час йому вмирати, і починає братися піною. Перед смертю Святогор каже Іллі, щоб той злизав цю піну, і тоді ніхто з могутніх богатирів не зрівняється з ним за силою. Билина «Бунт Іллі проти Володимира» скорочено Стольний князь Володимир влаштовує бенкет для князів, бояр і богатирів, а кращого з богатирів, Іллю Муромця, не запрошує. Ілля сердиться, бере лук зі стрілами, збиває золочені маківки з церков і скликає голота шинкарську — збирати золочені маківки і нести в кабак. Князь Володимир бачить, що вся міська голота збирається навколо богатиря і разом з Іллею вони п’ють і гуляють. Побоюючись, як би не вийшло біди, князь радиться з боярами, кого їм послати за Іллею Муромцем, щоб запросити його на бенкет. Ті підказують князю послати за Іллею його названого хрестового брата, Добриню Микитовича. Той приходить до Іллі, нагадує йому, що у них з самого початку була домовленість, щоб меншому брату слухатися більшого, а більшого — меншого, а потім кличе його на бенкет. Ілля поступається своєму хрестовому брату, але каже, що нікого іншого не став би й слухати. Разом з Добринею Микитовичем Ілля приходить на княжий бенкет. Князь Володимир садить їх на почесне місце і підносить вина. Після частування Ілля, звертаючись до князя, каже, що, якби князь послав до нього не Котигорошка, а кого-небудь іншого, він не став би навіть слухати посланого, а взяв би стрілу і вбив би князя з княгинею. Але на цей раз богатир прощає князя Володимира за заподіяні образи. Билина «Ілля Муромець і Калин-цар» скорочено Стольний князь Володимир гнівається на Іллю Муромця і садить його на три роки в глибокий льох. Але дочка князя не схвалює рішення батька: потайки від нього вона робить підроблені ключі і через своїх довірених людей передає богатирю в холодний льох їжу та теплі речі. В цей час на Київ збирається йти війною Калин-цар і загрожує розорити місто, спалити церкви і вирізати все населення разом з князем Володимиром і Апраксією-королівною. Калин-цар відправляє в Київ свого посланника з грамотою, в якій сказано, що князь Володимир повинен очистити всі вулиці стрілецькі, всі двори і провулки князівські і всюди наставити повних діжок хмільних напоїв, щоб було чим розгулятися татарському війську. Князь Володимир пише йому у відповідь повинну грамоту, в якій просить у Калина-царя три роки, щоб очистити вулиці і припасти хмільних напоїв. Проходить зазначений термін, і Калин-цар з величезним військом осаджує Київ. Князь зневіряється, що немає в живих Іллі Муромця і нікому захистити місто від ворога. Але княжа дочка каже батькові, що богатир Ілля Муромець живий. Зраділий князь випускає богатиря з льоху, розповідає йому про біду і просить постояти за віру і вітчизну. Ілля Муромець сідлає коня, надягає обладунки, бере кращу зброю і відправляється в чисте поле, де стоїть незчисленна татарська рать. Тоді Ілля Муромець вирушає на пошуки святоруських богатирів і знаходить їх в білих шатрах. Дванадцять богатирів запрошують його разом з ними пообідати. Ілля Муромець розповідає своєму хрещеному батюшці, Самсону Самойловичу, що Калин-цар загрожує захопити Київ, і просить у нього допомоги, але той відповідає, що ні він, ні інші богатирі не стануть допомагати князю Володимиру, який напуває і годує багатьох князів і бояр, а вони, святорусский богатирі, ніколи нічого доброго від нього не бачили. Ілля Муромець поодинці нападає на татарське військо і починає топтати ворогів конем. Кінь же каже йому, що одному Іллі з татарами не впоратися, і розповідає, що татари зробили в полі глибокі підкопи і цих підкопів три: з першого і другого кінь зможе вивезти богатиря, а з третього — тільки сам вибереться, а Іллю Муромця вивезти не зуміє. Богатир сердиться на коня, б’є його батогом і продовжує боротися з ворогами, але все трапляється так, як і говорив йому кінь: з третього підкопу він не може вивезти господаря, і Ілля потрапляє в полон. Татари заковують йому руки і ноги і відводять в намет до Калин-царя. Той наказує розкувати богатиря і пропонує йому служити у нього, але богатир відмовляється. Ілля виходить з намету Калина-царя, а коли татари намагаються його затримати, богатир хапає одного з них за ноги, і, розмахуючи ним як дубиною, проходить крізь усі татарське військо. На свист богатиря до нього повертається його вірний кінь. Ілля виїжджає на високу гору і звідти стріляє з лука в сторону білих шатрів, щоб розжарена стріла зняла дах з шатра і зробила подряпину на грудях його хресного батюшки, Самсона Самойловича. Той прокидається, здогадується, що стріла, яка зробила подряпину йому на грудях, — це вість від його хрещеника, Іллі, і наказує богатирям сідлати коней і їхати до стольного міста Києва на допомогу Іллі Муромця. У чистому полі до них приєднується Ілля, і вони розганяють все татарське військо. Калина-царя вони беруть у полон, привозять до князя Володимира до Києва, і той погоджується не страчувати ворога, а брати з нього багату данину. Билина «Ілля Муромець на Соколі-кораблі» скорочено По Хвалинському морю дванадцять років плаває Сокіл-корабель, ні разу не причалюючи до берега. Корабель цей дивно прикрашений: ніс і корма — у вигляді морди звірячої, а замість очей — два яхонта, а замість брів — два соболя. На кораблі поміщаються три церкви, три монастирі, три торговища німецьких, три государевих кабака, і живуть там три різні народи, які не знають мови одне одного. Хазяїн корабля — Ілля Муромець, а вірний його слуга — Добриня, Нікітін син. Турецький пан, Салтан Салтанович, помічає з берега Сокіл-корабель і наказує своїм веслувальникам плисти до Сокол-корабля і взяти Іллю Муромця в полон, а Добриню Микитовича вбити. Ілля Муромець чує слова Салтана Салтановиче, накладає калену стрілу на свій тугий лук і примовляє над нею, щоб летіла стріла прямо в місто, в зелений сад, в білий шатер, за золотий стіл, де сидить Салтан, і щоб вона пронизала Салтану серце. Той чує слова Іллі Муромця, лякається, відмовляється від свого підступного задуму і надалі зарікається не мати справу з могутнім богатирем. Билина «БІЙ ІЛЛІ МУРОМЦЯ З СИНОМ» скорочено Недалеко від міста на заставі п’ятнадцять років живуть тридцять богатирів під приводом Іллі Муромця. Богатир піднімається на зорі, бере підзорну трубу, дивиться на всі боки і бачить, як із західного боку наближається невідомий богатир, під’їжджає до білого шатра, пише грамоту і передає Іллі Муромця. А в тій грамоті невідомий богатир написав, що він їде в стольне місто Київ — церкви і государеві кабаки вогнем попалити, ікони у воді втопити, друковані книги в бруді потоптати, князя в котлі зварити, а княгиню з собою забрати. Ілля Муромець будить свою дружину і розповідає про невідомого зухвальця і про його послання. Разом зі своїми богатирями він думає, кого послати навздогін за чужаком. Нарешті він вирішує послати Добриню Микитовича. Добриня доганяє невідомого в чистому полі і намагається вступити з ним в розмову. Спочатку чужак не звертає на слова Добрині ніякої уваги, а потім повертається, одним ударом знімає Добриню з коня і велить йому їхати назад до Іллі Муромця і запитати у нього, чому він, Ілля, сам не поїхав за ним. Присоромлений Добриня повертається і розповідає, що з ним сталося. Тоді сам Ілля сідає на коня, щоб наздогнати чужака і розквитатися з ним. Своїм дружинникам він каже, що не встигнуть вони щи зварити, як він повернеться з головою зухвалого молодця. Ілля доганяє невідомого богатиря, і вони вступають у двобій. Коли ламаються їх шаблі, вони беруться за палиці, поки ті не витримують, потім хапаються за списи, а коли ламаються і списи, вступають в рукопашний бій. Так вони б’ються цілу добу, але жоден не може поранити іншого. Нарешті у Іллі підламується нога, і він падає. Сокільник збирається заколоти богатиря, але Іллі вдається скинути з себе ворога Він придавлює Сокольника до землі і, перш ніж заколоти його кинджалом, питає, хто він такий, якого роду і племені. Той відповідає Іллі, що його мати — Златогорка, удалая багатирка одноокись. Так Ілля дізнається, що Сокільник — його рідний син. Ілля просить сина, щоб той привіз свою матір до Києва, і обіцяє, що відтепер він буде першим богатирем в його дружині. Однак, Сокольника бере досада, що мати приховала від нього, чий він син. Він приїжджає додому і вимагає у неї відповіді. Старенька в усьому зізнається синові, а той, розгнівавшись, вбиває її. Після цього Сокільник відразу ж їде на заставу, щоб убити і Іллю Муромця. Він входить в шатер, де спить його батько, бере спис і вдаряє його в груди, але спис потрапляє в золотий натільний хрест. Ілля прокидається, вбиває сина, відриває йому руки і ноги і розкидає по полю на видобуток диким звірам і птахам. Билина «Три поїздки Іллі Муромця» скорочено Їде Ілля по латинскій дорозі і бачить камінь, на якому написано, що перед ним, Іллею, три дороги: по одній їхати — бути вбитим, за іншою — бути одруженим, за третьою — бути багатим. Багатства у Іллі багато, а одружуватися йому, старому, ні до чого, ось і вирішує він їхати по тій дорозі, яка загрожує йому смертю, і зустрічає цілу станицю розбійників. Ті намагаються пограбувати старого, але Ілля зіскакує з коня і однієї лише шапкою розганяє розбійників, а потім повертається до каменя і виправляє на ньому напис. Він пише, що йому, Іллі, не загрожує смерть в бою. Поїхав він по іншій дорозі, зупинився в фортеці богатирській, пішов до церкви і бачить, що від обідні йдуть дванадцять прекрасних панянок, а з ними — королівна. Та запрошує його в свій терем на частування. Наситившись, Ілля просить красуню відвести його в опочивальню, але, коли він бачить ліжко, в душу йому закрадається підозра. Він ударяє красуню об стіну, ліжко перевертається, а під ним — глибокий льох. Королівна туди і провалюється. Тоді Ілля йде у двір, знаходить двері погреба, завалені піском і дровами, і випускає на волю сорок царів і сорок царевичів. А коли з льоху виходить красуня королівна, Ілля зрубає їй голову, розсікає її тіло і розкдає шматки по полю на поживу диким звірам і птахам. Після цього Ілля повертається до каменя і знову підправляє на ньому напис. Їде богатир по третій дорозі, яка обіцяє йому багатство, і бачить: стоїть на дорозі пречудний хрест із золота і срібла. Ілля бере цей хрест, відвозить в Київ і будує соборну церкву. Після цього Ілля окаменів, а його нетлінні мощі до сьогодні зберігаються в Києві.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/bilini-pro-illyu-muromtsya-skorocheno/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua